13 червня, на вечері боксу в Черкасах, організованому промоутерською організацією братів Кличків «К2 Promotions», екс-претендент на титул чемпіона світу, а нині боксер-професіонал Ісмаїл Сіллах повернувся на ринг у новій для себе важкій ваговій категорії, перемігши Артурса Куликаускіса. Він та його друг і тренер, переможець проекту «Ти – чемпіон» Давид Табатадзе розповіли «ПВ» про підсумки, перспективи та боксерське життя.
– Ісмаїле, розкажіть, будь ласка, як пройшов ваш перший бій після повернення на ринг і як ви самі його оцінюєте?
– Загалом усе пройшло добре, удома будь-який бій проходить легше. Конкретної підготовки до зустрічі в мене не було, адже до цього перебував у тренувальних таборах, на зборах. Себе оцінюю на четвірку, нормально провів вісім раундів.
– Давиде, а ви як тренер яким побачили цей бій?
– Справді, він був досить простим для Ісмаїла, хоча це нова вагова категорія. Перед боєм і в процесі особливо нічого не підказував, хіба що деякі моменти щодо захисту.
– Які враження після повернення на ринг?
Ісмаїл: Враження найкращі, особливо приємно, що багато друзів прийшло підтримати, та й завдяки цьому бою не лише перевірив власні сили, а й завів чимало корисних знайомств. Із К2 хочеться співпрацювати, якщо вона проводитиме якісь бої в Україні.
– Цього року вас на ринг виводив Давид, друг і товариш по збірній. Як ви з ним познайомилися і чому вирішили звернутися до нього?
Ісмаїл: Із Давидом ми знайомі давно, найкращі друзі. Навіть не пам’ятаю, як познайомилися, мабуть, із юнацької збірної, років з 15–16. Готувався з ним, оскільки в нашій ситуації, коли я боксую вже 22 роки, тренер має бути не вчителем, а однодумцем. До того ж Давид знає мене як свої п’ять пальців, хочеться разом з ним працювати надалі, разом досягти нових успіхів.
– А як вас прийняла батьківщина?
– Загалом – супер. Останнього разу був тут півтора року тому. Дуже сподобалося в Черкасах, де проходив бій, затишне місто, привітні люди.
– Що хотіли встигнути, крім бою?
– Насамперед – побачитися з сім’єю, адже на бій приїхали мої брати, мати. Також зустрівся з друзями, колегами по збірній – Миколою Семенягою, Денисом Пояцикою, Олександром Ключком та Георгієм Чигаєвим. Приємно було побачити всіх, адже діставала ностальгія. Сто років не бачились, тому зустрічатися ще приємніше.
– Останні роки ви живете у США, що хотілося б узяти з собою з України?
– Ви знаєте, важко сказати, адже там я постійно зайнятий. Моє основне завдання – будувати кар’єру, у Штатах для цього багато можливостей. Я рік жив у Лас-Вегасі, п’ять-шість років живу в Лос-Анджелесі, і мені тут усього вистачає. Хоча менталітет у людей геть інший, іноді через це дратуєшся, адже твої дії та слова сприймають не так, як ти звик удома, і реагують інакше. Але і до цього згодом пристосовуєшся.
– Зараз, коли у вас за плечима вже не один титул, можете пригадати, що підштовхнуло вас до занять боксом?
Ісмаїл: Перша згадка – бій Евандера Холіфілда та Ріддіка Боу. Це був 1992 рік, мені було сім років, жив тоді у Запоріжжі. Я побачив поєдинок, як одягають пояси (Ріддік тоді став абсолютним чемпіоном світу), і не знаю, можливо, це була дитяча мрія, але мені захотілося стати боксером. Та я й без того любив побитися, тож треба було кудись направляти енергію. А далі почав займатися. Мій перший тренер Володимир Смирнов змусив нас полюбити цей спорт. Він був тренером вищої категорії, і це проявлялося не лише в тому, як він викладав техніку. Фактично він був як батько для своїх підопічних. Йому вдалося дати дуже важливі життєві уроки, поштовх для подальшого розвитку. На жаль, він пішов у вічність, але у моїй пам’яті залишиться назавжди.
Давид: Спортом я займався з дитинства, щоправда, спочатку більше подобався футбол, адже батько у мене футбольний тренер. Грав із командою, та минуло сім років, і в 12 я переключився на бокс. Чому так сталося? Остаточний вибір зробив, коли, граючи за свою команду, за сезон отримав три червоні картки через бійку. Батько тоді підійшов до мого тренера і попросив його вигнати мене, а мені сказав: «Тобі треба іти в індивідуальний вид спорту, а тут команда, ти отримав червону картку, через тебе страждають усі». Так я і визначився з боксом.
– Які перемоги запам’яталися вам на любительському і професійному рівнях?
Ісмаїл: Кожна перемога важлива, але запам’ятовуються завжди перші. Пам’ятаю, як у Керчі переміг на чемпіо-
наті України для юнаків, було стільки радості, що я просто бігав від щастя (сміється). Я ще тоді був молодшим на два-три роки за інших учасників і особливо цим пишався. Відчуття було таке, що я на вершині світу. Так само і в наступних категоріях, коли переходиш у нову – все ніби починається спочатку. Традицію святкувати не завів, хоча, якщо поряд зі мною друзі, як-от у Черкасах, наприклад, трошки відзначили.
Давид: На любительському рівні найбільш значна і знаменна, враження від якої в мене лишилися і зараз, – перемога на чемпіонаті Європи серед юніорів у 2003 році. Коли підіймаєшся на п’єдестал і бачиш, що вище за всі прапори прапор України, і чуєш Гімн, то розумієш, що ти найсильніший боксер Європи – це враження просто неможливо передати.
– У Полтаві серйозний бокс зазвучав із іменем Миколи Семеняги, а ви разом з ним утрьох ішли до звання чемпіонів світу і здобули його. Ми знаємо, що Микола разом із вихованцями школи боксу підтримували вас на нинішньому двобої. Були й у його школі боксу, бачили ваші спільні фото на стінах, і хочеться запитати, що згадується про часи, коли ви тільки йшли до чемпіонства, і що відтоді хотілося б повернути в сьогодення?
Ісмаїл: Так, це були золоті для любительського боксу часи, коли ми разом із Миколою виграли чемпіонат Європи в Ліверпулі і цього ж року виграли чемпіонат світу в Баку. Так збіглося, що ми і жили разом, і тренери дружили. Були місяць в Англії, обмінювалися досвідом, зараз є що згадати, коли зустрічаємось.
Давид: Ми з Миколою разом із першості Європи, і в Полтаві він єдиний, хто став чемпіоном Європи та чемпіоном світу за один рік. Команда в нас була дуже сильна, згуртована. Ми досі підтримуємо зв’язок, думаю, це вже на все життя. Микола міг би виступати і на Олімпійських іграх, але система не дала показати себе у повному обсязі, проте в команді з ним ми багато досягли. У майбутньому хотілося побачити його в якості тренера національної збірної. Такі боксери, як він, Ісмаїл, Максим Третяк, потрібні українському спорту.
– Які цікаві історії пригадуються?
Ісмаїл: Тоді стільки всього відбувалося щодня… А багато історій хоч і згадую із посмішкою, та вони не для преси. У пам’яті чемпіонат світу, коли ми удвох із Миколою чимось отруїлися в Баку, серйозно отруїлися. Нас тренери приводили до тями як могли, і перед виходом на ринг ми думали тільки про те, як швидше перемогти, щоб піти відлежуватися далі. Смішно вийшло: удвох отруїлися і вдвох перемогли, хоча, можливо, це у чомусь і допомогло –
розсердилися на себе. Зараз ми сміємося, а тоді було не до сміху.
– До речі, коли вже ми заговорили про юні роки, Ісмаїле, у вас троє дітей, плануєте віддавати їх на бокс?
Ісмаїл: Зараз важко сказати. Раніше я казав, що в них просто немає вибору, а тепер уже думаю: як захочуть, так нехай і буде (сміється). Дівчат точно не віддаватиму, а хлопець – за бажанням. Хоча нині дивлюся, що дівчата у мене бойовіші, а хлопець – добріший. Сину шість років, доньці – три, молодшій – рік.
– Які плани на майбутнє?
Ісмаїл: Нині головна мета – працювати, повернутися в рейтинги, на хороші позиції, до великих боїв. Адже саме великі бої – це те, що потрібно будь-якому боксеру. Я готовий, але треба привести себе до ладу, не скажу, що я готовий до чемпіонського бою просто завтра. Зараз усі титули важкого дивізіону в Європі.
Давид: Пропозиція бути тренером Ісмаїла надійшла буквально в останній момент, коли ми приїхали в Черкаси. Мені приємно, адже він мій кращий друг, з ним приємно працювати. Якихось конкретних планів поки не буду озвучувати, насамперед це залежатиме від Володимира Кличка, яких супротивників він викликатиме на наступні збори. Нині за планом у Ісмаїла відновлювальний період, а далі – повернення до США, в Лос-Анджелес, на тренувальний збір у Кличка, якщо запросять, і якщо все складеться – виступ на турнірі, який проводитиме «К2 Promotions» в Одесі. На ньому головною подією стане бій Олександра Усика. Також там дебютуватиме новоспечений боєць К2 Денис Беринчик. Але поки це попередні плани, зараз іще не все залежить від нас.
– І на останок: що ви порадили б молодим боксерам із власного досвіду?
Ісмаїл: Триматися мети. Раніше мені це було смішно – яка там мета, а тепер упевнений: мріяти просто необхідно. Найкраще послідовно запитувати самого себе: чого я хочу? Стати олімпійським чемпіоном. Що для цього потрібно зробити? Стати швидшим, сильнішим, кращим. Що для цього потрібно? Потрібно тренуватися. І так далі, цей ланцюг, якщо не здаватись, і приведе до цілі.
Давид: Я часто чую слова «талант», «удача», але можу сказати на своєму досвіді та на досвіді друзів, що головне – працелюбність. І побажав би будь-якому молодому спортсмену перемагати труднощі, яких у житті завжди багато. А для цього спершу перемогти себе. Адже так і в боксі: найсильніший суперник – ти сам, якщо можеш здолати себе, свої слабкості, свій страх, для тебе вже немає нічого складного. Як кажуть американці, і це улюблена фраза Кості Дзю, «Never give up» – ніколи не здавайся.
– Дякую за відповіді й бажаю успіхів на рингу та в житті!
Автор: Сергій Лещенко