Людина завжди сама обирає свій шлях. Крихта визнання, – а сил надає саме вона, – дарує надію, сподівання та упевненість у тому, що справа, якою займаєшся – справді твоя. Але, до тієї крихти шлях прокладений не шовковий. Вісімнацятирічний Іван Петров добре знає, як це, адже далеко в дитинстві він зробив свій вибір на користь світлого майбутнього, а не лінивих зручностей та сірої буденності, перевагу яким, нажаль, надає великий відсоток сучасної молоді. Визнання, що допомогло йому вибороти низки перемог у різноманітних турнірах та конкурсах хлопець отримав від найголовніших вболівальників: тата й мами, які завжди підтримували його, хоча, звісно ж, як і усі люблячі батьки, хвилювалися, адже бокс – спорт, у якому без травм не обійтися.
– Скільки років тобі було, коли почав займатися боксом? Чи можливо починалося усе з чогось іншого?
– Мені було сім і почалося усе саме із боксу. До дванадцяти років це було моїм захопленням, доки я не почав приймати участь у серйозних змаганнях, що, власне, і запалили в мені ту «іскру». Тоді я зрозумів, що без боксу вже не зможу.
– І вже тоді ти почав збирати нагороди?
– Дуже пишаюся, що зайняв III місце на Міжнародному турнірі в Баку. Я – багаторазовий призер України, але над цим не замислююсь надто, бо треба йти до нових перемог, якщо тішитися старими – діла не буде. А у мене ж іще багато планів на майбутнє.
– Наприклад?
– Із Олімпіади у 2020 році я обов’язково повернуся із медаллю. Це взагалі моя мрія… Серйозний бокс починається з вісімнадцяти років, а в 2020 мені вже буде 24. За цей час я прагну зробити усе можливе, підготуватися якнайкраще.
– Звідки узявся той поштовх, аби займатися боксом?
– Від батька. Саме завдяки йому я й почав свої тренування. Тато подав мені гарний приклад, адже він і сам займається спортом. Підтримка батьків в усіх починаннях зміцнила мене, тому усі мої перемоги – завдяки їм.
– Напевно часу для чогось особистого тобі взагалі не вистачає?
– Чомусь так вважають усі, але все зовсім інакше. Головне – правильно розпланувати свій день. Мені вистачає часу на те, що я люблю: на футбол, ще одне моє захоплення, на спілкування з друзями, прогулянки, відпочинок. Важливо правильно розставляти пріорітети. Для когось телевізійний екран, а для когось – м’яч. Я з останніх.
– Скільки разів на день ти тренуєшся?
– Два-три рази.
– І ще й на друзів тебе вистачає?
– Це всього лише чотири години. За 11 років я встиг звикнути. Тому намагаюся приділяти увагу усім та усьому, що для мене важливо.
– Ну на приємні речі, приємних людей – зрозуміло. А навчання?
– Навчаюся в Сумському державному педагогічному університеті імені А. С. Макаренка на факультеті фізичного виховання. Проте, це зовсім не означає, що пов’яжу своє життя із вчителюванням. Я хочу боксувати і на далі, тому прикладатиму максимальні зусилля. Вища ж освіта є необхідною для кожного, хто себе поважає. Мені, зрозуміло, найблищою є саме ця професія. Навчаюся на заочній формі, тому усе встигаю.
– Що привніс у твоє життя бокс?
– Є такий стереотип, що окрім зламаних носів та синців там нічого хорошо. Коли так хтось каже, я завжди посміхаюсь, бо сам знаю, що все інакше. Коло моїх знайомих завдяки боксу стало настільки широким, що я не зможу перерахувати усіх, кого знаю. Це постійна комунікація, люди, з якими приємно спілкуватися, проводити час, навіть із противниками на рингу, бо вони противники лише там, а у житті ми усі дружні, зовсім інші.
– А які найбільші труднощі у підготовці до змагань?
– Скинути вагу… Десь чотирьох-п’яти кілограмів слід позбавитися до початку змагань. На це йде два-три тижні, а набрати знову можу за два дні (сміється). Зменшую масу завдяки обмеженні себе у питній воді: можна випити не більше літра. Дуже складно влітку, коли спекотно.
– Чого приємного доводиться себе позбавляти?
– Головне зрозуміти, для чого мені усе потрібно. Є мета, вона допомагає й будь-що, що видається складним, насправді, лише ним видається.
– Плани на майбутнє?
– Олімпіада 2020 (посміхається)
Анастасія ХУХРІЙ